Євреї в Єлисаветграді.

Кінець XVIII – початок XIX століть. Історико – краєзнавчий, етнографічний та статистичний нарис.

Виноски:

ЕЛИСАВЕТГРАД (з 1924 року — Зінов'євськ з 1934 року — Кірове, з 1939 року і донині, на жаль, Кіровоград) було засновано у 1754 році як фортецю Святої Єлисавети “для захисту на всяк випадок від нападу ворожого”, — зазначалось в указі імператриці Єлизавети Петрівни від 11 січня 1752 року . При цьому до ворогів, крім турок і татар, зараховувались і запорізькі козаки Фортецю було закладено 18 червня 1754 року. Практично відразу біля фортеці, що будувалася, з'являються райони для цивільного населення на північ — Солдатська слобода, яку пізніш було перейменовано у передмістя Бикове, на схід — передмістя Пермське, а на другому, лівому березі Інгулу — Подол.

При заснуванні фортеці (міста) євреїв тут не було, та й бути не могло в силу яскраво вираженої антисемітської політики Єлизавети Петрівни. Відомо, що за царювання Петра Першого та його спадкоємців євреї одержали дозвіл приїздити на короткий час для торгівлі на українські ярмарки Одначе, коли за царювання Єлизавети Петрівни було запропоновано розширити пільги євреям для збільшення державних податків, то імператриця на поданій їй доповіді власноручно написала, що від ворогів Христових прибутку не бажає Крім того, 2 грудня 1742 року був виданий указ про вигнання євреїв за межі імперії. Отже, таким радикальним методом єврейське питання для Росії було остаточно вирішено. Але незабаром, в останній третині XVIII століття поділи Польщі зробили підданими держави мільйони євреїв, які споконвіку мешкали на територіях, що відійшли до Росії з тих часів, уже більше двох століть, одним із показників морального стану російського суспільства є його ставлення до так званого єврейського питання з тих пір, то на якийсь час сходячи зі сцени, то стрімко висуваючись на авансцену, ця проблема зайняла одне з чільних місць у черзі “проклятих питань” громадського життя Російської імперії

До заснування Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), Одеси, Херсона та Миколаєва Єлисаветград був основним пунктом торгівлі півдня України не тільки з внутрішніми містами Росії, а і з Австрією, Польщею та Туреччиною. З початку 80-х років XVIII століття в місті щорічно проходили чотири великі ярмарки (Середньопістний Георгіївський Петропавлівський та Семенівський) привіз на які оцінювався в астрономічну, як на ті часи, суму — 4 мільйони карбованців.

У цей же час (80-ті роки XVIII століття) в місті, спочатку на ярмарках, а пізніш і повсякденно з'являються купці, в потім і міщани-євреї. Багато хто з них осідає в Єлисаветграді, який на той час одержав права міста. Заселення міста євреями проходило так активно, що в ході російсько-турецькоі війни, оголошеної 1787 року, в Єлисаветграді, що на той час головнокомандуючим князем Потьомкіним був вибраний його головною квартирою, складається єврейський ескадрон. Іноземний військовий наглядач при головній квартирі у грудні 1787 року писав до імператора Йосифа II з Єлисаветграда: “Яка погода! Яка дорога! Яка зима! Яка головна квартира, цей Єлисаветград! ”. Думка про формування жидівського полку, під назвою ізраїльського не виходить у нього (у князя Потьомкіна — П. К.) з голови. “В нас проте набрано їх (євреїв — П. К) цілий ескадрон ”. Від себе додам, що формування ескадрону можливе було лише при чисельному прошарку людей цієї національності у місті.

З усіх народностей, які входили у склад Російської імперії, тільки євреї були обмежені у своєму природному праві вільного вибору місця проживання. Їх було загнано в місцевості які були суворо обмежені так званою “рисою постійної єврейської осілості”, початок якій поклав указ Катерини ІІ 1791 року, в якому говорилось: “ Ми визнали за благо розповсюдити право громадянства євреям, крім Білоруських губерній на Катеринославське намісництво та область Таврійську”. Таким чином, з одного боку, євреям нібито було надано право вільного пересування в декотрих губерніях, але з іншого — вже з 1791 року це право перетворюється в обмеження. Визнається, що євреї, незалежно від становища відповідних верств християнського населення, користуються правом проживання виключно в губерніях, згаданих в указі 1791 року та відповідних наступних актах.

Стосовно ж Єлисаветграда, то внаслідок того, що в адміністративному відношенні він до 1795 року входив до Катеринославського намісництва, він автоматично включався в рису єврейської осілостію Джерела ж, як ми бачили, свідчать, що єврейські поселенці почали з'являтись у місті ще до 1791 року, тому можна зробити висновок, що вищезгаданий указ лише закріпив статус-кво цих поселенців, узаконивши їх право на мешкання в Єлисаветграді. Крім того, бажаючі євреї могли селитись тут уже на законних підставах, внаслідок чого кількість їх у місті збільшується. В описі Єлисаветграда, зробленому магістратом при генеральному розмежуванні міста 1796 року, називається точна кількість євреїв, які мешкали в Єлисаветграді: купців — 3 чоловічої статі та 2 жіночої, міщан — 177 чоловічої статі та 241 жіночої. Крім того, в цьому документі згадується єврейський цвинтар у місті та основний промисел євреїв в цій місцевості — торгівля горілчаними виробами, а інших — заняття різними ремеслами та рукоділлям.

Із заснуванням великих міст на півдні України (Катеринослава, Одеси, Херсона та Миколаєва) Єлисаветград втрачає панівні позиції основного торговельного пункту цього регіону, а в 1829—1834 роках передається військовому відомству, стає центром військових поселень на півдні України. В місті розміщується штаб-квартира 2-го резервного кавалерійського корпусу, його відвідують імператори, постійно проводяться збори, огляди та інші військові .заходи, але це ні в якій мірі не заважало економічному розвитку Єлисаветграда та значному притоку сюди населення, в тому числі і євреїв, що в перші десятиріччя XIX століття було обумовлено виселеннями, які почалися з 1804 року. Євреїв виселяли з сільських місцевостей, деяких міст та губерній. Згідно з положенням 1804 року, аби перешкодити бідності та пияцтву селян, євреїв позбавили права утримувати шинки та брати оренди, а також вимагали виселення їх із сільських місцевостей (сіл) протягом трьох років. Таким чином, причину бід селянських було знайдено не в соціально-економічній сфері, не в кріпацтві, а в євреях, котрі, як уже згадувалося, в селах в основному займались утриманням шинків. Після введення винної монополії в Росії ні злиднів, ні пияцтва селян не зменшилось. Стосовно ж виселень, то їх 1812 року було відмінено зі збереженням за євреями права оренди та торгівлі горілкою. Із цих пір до 1881 року виселення євреїв продовжувались у вигляді окремих випадків. Наприклад, у 1821 році їх було виселено з державних поселень Чернігівської губернії, у 1822-му — з Полтавської, пізніше — з Білоруської, Гродненської та Подільської, з 1825 — з Воронезької, Саратовської та інших губерній.

Виселяли євреїв також із міст: наприклад, в 1827 році — з Києва, в 1829 — з Миколаєва та Севастополя тощо.

1835 РОКУ надійшло розпорядження про припинення виселень із державних поселень, але в 1845 році в його основу було покладено інший підхід: євреїв почали виселяти з округів військових поселень Київської та Подільської губерній. Виселяли ж євреїв до риси постійної єврейської осілості, в яку, нагадаю, входив і Єлисаветград, тому в місті і відбувається бурхливе зростання єврейського населення в першій половині XIX століття. У джерелах середини століття є дані про існування в місті міщанської “єврейської вельми чисельної громади”. По ревізії на 12 грудня 1859 року в Єлисаветграді мешкало: міщан — 4750 християн та 2323 євреї.В місті мешкало більш як 100 (на 1866 рік) купців-євреїв обох гільдій. У джерелах згадуються також 3 дерев'яні синагоги та єврейська богадільня на 20 осіб, при якій невдовзі було організовано лазарет, а також молитовна школа єврейської громади, в якій у 1844 році навчалось 140 учнів.

В окремих випадках навіть у місцях риси постійної єврейської осілості встановлювалась своя риса осілості, так би мовити, риса в рисі — створювались своєрідні гетто. Наприклад, у Вільно (тепер Вільнюс) — 1836 року, в Житомирі — 1854 року. В Єлисаветграді 1850 року було оголошено розпорядження про відведення місць євреям під забудівлю виключно в окремих кварталах. Сьогодні це приблизно квартали, обмежені вулицями К. Маркса, Т. Шевченка, М. Кропивницького та Інгулом.

В Єлисаветграді євреї створюють свої органи міського самоврядування. За даними обласного архіву Кіровоградської області, 1842 року в Єлисаветграді знаходився єврейський кагал, який виконував духовні (рабіни), загальноосвітні (меламеди), в також фіскально-адміністративні функції. Кагал складав ревізькі реєстри, провадив самообкладання євреїв на громадські потреби, розпоряджався громадськими коштами, вів облік надходжень та витрат грошових сум, сплачував податки в казну, а потім стягував їх з єврейської громади по своїй розкладці, що, звісно, породжувало зловживання, а весь тягар податків падав на найбідніші верстви населення, тому що керівні посади в кагалі займали заможні євреї.

Офіційно кагали було скасовано 1844 року, і євреї підпорядковувались загальному відомству міського управління та поліції. Але фактично кагали продовжували існування, по-перше, внаслідок того, що залишились особливі єврейські рекрутські дільниці, і, по-друге, євреї, як і раніш, залишались особливими податними одиницями тому, що зберігались спеціальні з них податки.

Рекрутська (військова) повинність була розповсюджена на євреїв указами імператора Миколи І 1826—1827 років на загальних підставах, а у 1841 році спеціальний єврейський комітет запропонував розділити євреїв на “корисних та некорисних” і брати з останніх “рекрут втричі більше, ніж звичайно”, Микола І знайшов цю кількість недостатньою, вважаючи можливим брати рекрут вп'ятеро, ніж в звичайний набір” (це становище зберігалось до указу Олександра II, виданого 1856 року). Враховуючи, що на чолі кагалів звичайно стояли найбільш багаті та впливові євреї, то, звісно, себе та своїх близьких вони вигороджували від рекрутчини, а вся скрутність цієї повинності теж цілком падала на найбідніші верстви населення. Протестуючих же проти сваволь, кагал міг легко здати до війська як “шкідливих членів”, причому в деяких випадках у вигляді нагороди за такого рекрута з громади знімались штрафи в сумі 150 карбованців.

Всупереч основним положенням загального законодавства, за яким кожен відповідав лише за вчинок, ним скоєний, родина єврея, який уникав виконання військового обов'язку, підлягала грошовому стягненню в розмірі 300 карбованців. При цьому, якщо навіть член сім'ї, на яку накладалось стягнення, міг довести, що він у міру своїх фізичних можливостей не міг ні сприяти, ні заважати своєму родичу ухилятись від військової повинності, наприклад, тому, що він сам знаходився в цей час на військовій службі в іншому місті або ж був ще дитиною — це все ж таки не позбавляло його від штрафу. Відомий випадок, коли було оштрафовано єврея, який своєчасно попередив поліцію про те, що його брат мав намір ухилитись від військового обов'язку.

При цьому в армії євреї не могли дослужитись до офіцерського або навіть до фельдфебельського чину, незважаючи на ретельність у службі. Крім того, вони призначались не у всі види війська (крім гвардії, морського відомства, флоту, прикордонної служби, жандармерії) і не на всі посади (наприклад, писаря).

Про податки. З початку свого поселення в Єлисаветграді євреї платили податки нарівні з християнським населенням, але в 1794 році було визначено, що вони “за дозвіл здійснювати міщанські та купецькі промисли зобов'язані сплачувати встановлені податки удвоє проти осіб християнського закону”. Таке становище існувало до 1817 року. Подальші 20 років євреї знову платили податки нарівні з християнським населенням, поки 1837 року в Єлисаветграді не було запроваджено коробочний збір, тобто сукупність кількох податків прямих та посередніх, запроваджених спеціально для єврейського населення: наприклад, за забій худоби та різання птиці, продаж м'яса тощо.

У 1850 році було оголошено розпорядження по місту Єлисаветграду про зміну євреями одягу та про стягнення з них встановленого податку за носіння одягу минулих часів. Обкладено було податком носіння чоловічої єрмолки та жіночого головного убору — “мушки”.

Крім того, стягувався свічковий податок (зі свічок, що запалювались єврейками у п'ятницю ввечері, при зустрічі “цариці”-суботи), податок з друкарень за випуск книг єврейською мовою: з верстата — 20 карбованців; з швидкодрукувальної машини — 120 або 240 карбованців.

З органів міського самоврядування євреїв, крім кагалу, в Єлисаветграді з 1832 року на підставі “Устава о цехах” 1799 року існувала єврейська реміснича управа як орган самоврядування цехових ремісників. Управа проводила запис ремісників усіх ремесел, екзаменувала, підмайстрів та учнів, видавала свідоцтва на звання майстра, реєструвала умови між

майстрами, підмайстрами та учнями, розбирала конфлікти між ними, контролювала виконання замовлень, мала своїх представників у магістраті й міській думі. В 1840 році єврейська реміснича управа злилась із християнською. У зв'язку з ліквідацією цехового самоврядування в 1900-му році її справи 1902 року було передано до міської управи.

Багато лиха зазнавало населення міста наприкінці XVIII та в перші десятиліття XIX століття від пожеж (найбільші у 1798, 1833, 1834 роках), практично щорічних повеней Інгулу (найбільша у березні 1841 року), від епідемій чуми (з 1770 по 1813 рр. 4 рази, найбільша 1813 року) та холери (5 разів, особливо 1848 року). При цьому стихійні лиха та смертельні хвороби, звичайно ж, не рахувалися з чинами і званнями, з громадським або фінансовим становищем людини чи національністю. А зважаючи на те, що ближче до середини XIX століття більш ніж кожен третій житель Єлисаветграда був євреєм, то в місті в найтяжчі для його мешканців часи створювались як християнський, так і єврейський комітети для протистояння лихові. Як приклад можна навести розповідь О. М. Пашутіна про страшну епідемію холери, яка лютувала в Єлисаветграді 1848 року.

В 1847 році близько жовтня місяця холера почала розповсюджуватись неподалік від міста. Вона лютувала у Кременчуці та Новомиргороді, внаслідок чого у Єлисаветграді вживалися деякі запобіжні заходи: знищувалися кавуни та дині; пильнувалося, щоб на базарі продавались лише свіжі продукти; несвіжа риба, якщо вона з'являлась у продажу, відразу ж по складанню актів знищувалась без відшкодування збитків; вичищалися криниці та відхожі місця.

Але, незважаючи на вживані заходи, після сильної спеки та посухи навесні 1848 року близько 5 червня в Єлисаветграді з'явилися хворі з ознаками холери. За наказом корпусного командира графа Остен-Сакена, під керівництвом якого знаходилось на той час місто, відразу ж було організовано християнський та єврейський комітети по боротьбі з холерою. Комітети обирали попечителя та двох його помічників, які завідували двома частинами міста, при цьому кожну частину було поділено на 10 десятків. В обов'язки членів комітетів входив нагляд за діяльністю попечителів по десятках, які зобов'язані були постачати все необхідне для тимчасових відділень хворих на холеру. Найбідніших хворих вирішено було негайно відправляти в тимчасові відділення, які відкривались у приміській лікарні, при християнській та єврейській богадільнях, в манежі та у двох військових бараках.

Попечителі зобов'язані були негайно сповіщати лікаря про захворілих; тих, хто не міг лікуватися вдома, відправляти до холерних відділень; відвідувати хворих не менш як три рази на день; спостерігати за свіжістю їжі та питва.

Найбільш дієвим засобом було визнано відтирання горілкою з перцем. При цьому в горілку, що відпускалася для потреб хворих по десятках, підмішували дьоготь для того, щоб служителі не могли її пити. Для відтирання хворих було найнято міцних чоловіків. Єврейський комітет мав таких служителів близько 60 осіб, які, крім відтирання, зобов'язані були надавати першу допомогу хворим.

Якщо родичі відмовлялися доглядати хворих, то вони каралися запроторенням до холерних відділень. Певна річ, так вчинялося з найнижчими верствами населення. Попечителі та їх помічники піддавались стягненням і суворо карались за недбальство при нагляді за своїми дільницями. Корпусний командир брав активну участь у контролі за діяльністю комітету та попечителів: він їздив по місту, входив до будинків хворих, по всіх виявлених недоліках робив дорікання комітету. Як дільничний попечитель він взяв під свою опіку три десятки.

Холера в Єлисаветграді вщухла близько 3 вересня. Захворіло 1718 чоловік, померло 532. Допомога найбіднішим мешканцям, які залишились без засобів до існування, виділялася з міських коштів, кожному від двох до трьох карбованців. Всього було виділено 1632 карбованці, з яких 667 карбованців 15 копійок було пожертвувано мешканцями Єлисаветграда.

Роком народження освіти в нашому місті можна вважати 1763 рік, коли при фортеці Святої Єлисавети було відкрито школу для дітей офіцерів. З кінця XVIII століття єврейський кагал відкриває в Єлисаветграді свої хедери (школи), на відвідування яких єврейська народна маса дивилась як на обов'язкову священну повинність, що залучала їх дітей до єдиного оплоту та втіхи у всіх його нещастях — багатовікового релігійно-національного ідеалу. В хедерах меламеди звертали увагу на буквальне вивчення Талмуду. Існували також другорядні хедери, в яких, крім Талмуду, вивчались також російська мова та арифметика.

З початку XIX століття в місті відкриваються приватні пансіони та училища. 1811 року було відкрито повітове і при ньому приходське училище з безкоштовною недільною школою. У виконання виданого у 1844 році положення про заснування державних єврейських училищ, які повинні були “похитнути основи Талмуду і потім поєднати освіту єврейського юнацтва з християнським” в Єлисаветграді 1851 року було відкрито державне єврейське училище першого ступеня (дорівнювалось до приходського), в якому викладались: закон божий (Талмуд), російська, німецька мови та арифметика.

Першорядна Талмуд-тора в Єлисаветграді була відкрита у вересні 1858 року, вона мала 2 класи, в яких викладались ті ж предмети, що і в державному єврейському училищі. Крім того, в Талмуд-торі було відкрито підготовчий клас для дітей від 4 до 6 років, а 1880 року на честь 25-ліття царювання імператора Олександра II були відкриті ремісничі відділення.